#1.Кінець. Початок. Вибір.

Не помітила, як відключилася. Навколо суцільна темрява, густа і тепла. Вона обтікає мій світлий контур, тому розумію, що рухаюся з шаленою швидкістю. Чомусь згадалися "американські гірки", хоча ні рейок, ні возика, ні страху. Позаду бовваніє ще якийсь обрис. "Пора!" - чую чужу думку. Можливо, якась частина мене і знала, що це все означає, бо я не здивувалась запитанню. "Чи ти щось забула(залишила)?" - по-своєму пояснили моє мовчання. Довго відповіді шукати не довелось. Перед очима постали крони дерев, що весело тріпотіли зеленим листячком погожої сонячної днини. "Я ще не бачила новонародженого сина," - впевнено додала подумки.
Дух усіх заніс до чорного списку: сонце, вітер, дерева і сина. Бо мусив через них повертатися до в'язниці тіла, коли воля була так близько. Та це були мій Дух, мій син і моє розбите пологами тіло.
Знадобилося довгих 9 років, щоб це з'ясувати. Довелось багато читати, аналізувати. Спілкування допомагало мало: спроби розповісти про цей дивний досвід неодмінно закінчувалися сльозами. Мій випадок був нетиповий: ніякого світла в кінці тунелю, жодних ангелів чи померлих родичів, ретроспективи попереднього життя також не було. Не лише не вмовляли "ще не час", на мене чекали. Все виглядало так, мов про все було домовлено заздалегідь, навіть про можливу відмову. Відчуття ж, що мене знову підставили, й досі ятрить моє серце.
Незаперечним надбанням стало те, що зник страх смерті, цей одвічний супутник майже кожної людини. Востаннє, коли була в Лаврі, мусила якомога швидше вийти з храму, де закінчувалася служба. Від парафіян, старих і молодих, хворих чи здорових на вигляд, просто "смерділо" - "не хочу вмирати, боюся". Чому вони так трусяться? Чи тільки невідоме так лякає їх? Де ж їхня віра в Бога, вічне життя?..