#3.Осяяння

Цей день треба запам'ятати, точніше ніч. Близько другої години вже пятниці 16 березня. Звичайний масаж (мій авторський!), постійний клієнт, намагання позіхати якомога тихіше і не переплутати послідовність рухів. "Рученьки терпнуть, злипаються віченьки..." Ще трохи терпіння, і холодна вода збігатиме з пальців, змиваючи бруд, втому...
Здається, вже втретє відчуваю вібрацію від "третього ока" майже до лінії росту волосся. Нетипово для Г., тому й цікаво. Звично заплющую очі. Напівморок у кімнаті, чи то кабінет із книжковими стелажами, чи бібліотека зі столом та кріслами. Тут призначено зустріч. Чоловіка я не бачу, але знаю, що він у приміщенні. Жінка повільно cпускається сходами та зупиняється, не подолавши останньої сходинки. Має бути хтось третій... Від докладного огляду відволікає послання, чужа думка. Коротка, та я відразу відчула брак слів для її формулювання. Відвідувачі мають якусь спільну майнову чи фінансову справу, та обговоровати її з радником утрьох не можна: кожна із зацікавлених сторін вважатиме, що її ошукано. Як це переповісти, коли сама плутаюсь? Відкриваю очі. Видіння щезло. Думка також вислизає, тому прагну піймати її тенетами слів. Руки ж продовжують свою важку працю. Ні, я не помилилась. Зазвичай роблю рухи вздовж носа вказівними, а потім безіменними пальцями, рідше навпаки. Цього разу чомусь закортіло середніми.
Раптом в очах потемніло. Якщо додати, що світло вимкнене, лише вогні мосту-метро та Правобрежжя, плюс п'ять маленьких лампочок музичного центру, звучить дивно. Проте мені гріх жалітися на свій сутінковий зір, я не працюю наосліп.
Вона не була схожа ні на квітку, ні на лійку,як малюють у книжках. Блакитно-біла хвилька сяйва, що метушливо рухалася за годинникою стрілкою. Та жодних сумнівів, це Аджна, далека від норми, але не закрита. Я дивилась на цей маленький фейерверк, поки не знудилась. Сама собі здивувалась: вперше бачу чакру, а така спокійна. Щоб остаточно впевнитись, перевірила маятником: швидко зняла срібний ланцюжок із підвісом.
Таки Люба мала раціо. Багаторічні намагання побачити виявились марними, а коли зовсім не докладала зусиль, відбулося диво. У цілковиту випадковість я, правда, не вірю... Чомусь згадала, як молилася під час вечірньої християнської радіопередачі. Чула ведучого, розуміла його думки, та говорила про своє - пробачала родичів та просила Бога дати їм розум. Тоді й не буде образа псувати мені здоров'я. Молитва було щирою: холодок пробіг по тілу.
Шкода, що не пам'ятаю точно, коли вперше відчула вібрацію точок та зон, зробила діагностику чакр за допомогою маятника. Тепер це стало звичним, буденним. Чи станеться так із новим баченням? Хай буде так. Амінь.

#2.Учитися, вчитися і вчитися

Кажуть, за радянських часів існували такі відділи, де "народну" мудрість вигадували - анекдоти, приказки тощо. Думаю, не брешуть. Самі порівняйте. За дурною головою і ногам нема спокою - зрозуміло, красиво, працює(перевірено на практиці). Знайко біжить, а незнайко лежить - цю "творчість" у фразеологічному словнику знайшла. Кого автор мав на увазі? Якщо відомих героїв Носова, то всі вони непосидючі та діяльні малюки. Якщо людей з освітою та неуків, то треба ще подивитися, хто на кого працює. Підлеглі зазвичай бігають чи тупцюють на місці(залежно від спеціальності), а шеф лежить десь на тропічному острові біля басейну з прозорою водичкою, і довгонога краля мастить його цилюлітне тіло кремом від засмаги. Дозволяю дофантазувати, в кого з них дві вищі освіти, а в кого дві відсидки. Не міг народ такої дурної приказки придумати.
В минулому столітті батьки радити своїм діткам отримати вищу освіту, щоб мали інтелігентну роботу, а не гробили своє здоров'я у колгоспі чи біля вестата. Так і моя покійна бабця(мир і спокій її душі) вважала, що синове життя не склалося, бо не вивчився. Щоб не заважала матері студіювати конспекти, забрала мене до села. Думаєте, що її матінка зраділа?.. "Срана інтелігенція", - це вона вбачає в освіті причину того, що дочка її відцуралася. А в автобіографії коротко: батько - коваль, мати - економіст. Що ж тут трагічного? Типова ситуація тих часів. Так у чотири рочки я дізналася, що мамою я називала бабусю, татом - дідуся. Зареване дівча відвезли до чужого для неї міста, де були метро, тепла вода у крані, туалет у квартирі, але не було любові. Крик "я не хочу іншої мами" і досі лунає з мого дитинства. Знову сльози... Коли ж мені перестане боліти ця зрада.
На фото з дитсадка дівчинка з сумними очима, стрижка під Марі Матьє. "Чому не посміхнулась?" - "Забула." Сподівалася, якщо буду слухняною, то нова мама любитиме. Але платтячко бруднилося, колготки рвалися, рукавички губилися... Нічого, піду до школи, буду гарно вчитися...
1 вересня 1980 року. Відшуміла олімпіада, та її символіка ще роками мулятиме очі. Чомусь мати надавала перевагу гладіолусам. Дебелі квіти майже мого зросту. Не знаєш, чи на букет дивитися, чи під ноги. Найнижчу дівчинку посадили на першу парту поряд з хлопчиком в окулярах. І почалося навчання. Було легко, бо читати й рахувати вже вміла. От писати без помилок і виправлень важче. З лідерськими якостями ще гірше. Коли ділили клас на зірочки і обирали старосту, Надія Петрівна запевнила, що староста вже є, вона зараз в лікарні, скоро випишуть. Отак першачки отримали двох лідерів: як кажуть психологи, формального та неформального. Щоб припинити протистояння, вчителька вдалась до звичайного шантажу. Покликала до свого столу якось та й каже:"Не припинеш ділити клас, поставлю "4" з мови за чверть." Зламалась: очікувана любов мами була важливішою. Може цього мені однокласники не пробачили? Вони не знали про ту розмову, та фактично я їх зрадила, тих, хто був за мене. Відтоді я не люблю сльозливих пісеньок про першу вчительку.