#8.І це моя країна...

Щонайменше раз на тиждень мені доводиться бувати на станції метро "Лісова". Щоразу одна й та сама думка: осередок злиднів. Щоразу намагаюся не помічати бруду, натовпу, калік та продавців усілякого мотлоху.
Я відхилилася від звичного маршруту лише на крок, щоб подивитися краєм ока на товар тітоньки, що пропонувала вироби з природних (та не дуже) каменів. Низки перлів так кумедно висіли на її руках. На стареньку жіночку, що стояла поряд, й уваги не звернула: таких тут багато. Та чомусь її пропозиція-зойк "купіть кофтинку за гривню" гаком зачепила серце. Поряд з валізою сусідки, повною справді цінних для мене речей, її немудрий скарб - гіпюрова біла блузочка і жовта газова хустинка (суцільна синтетика минулого сторіччя) - (...).
Я вже пішла геть, а в голові лунало: "Вона справді віддає цю річ усього за одну гривню? Може мені почулося? Речі із секонд-хенду коштують дорожче. Напевно, вона дуже потребує грошей. Чи не образиться ця бабця, якщо я просто дам їй цю гривню та хай продає свої речі далі?.." Я повернулась, зробила вигляд, що мене цікавить вміст валізи, та ціна не лише не підвищилась, а й додалося жалібне "Нема за що купити хліба".
Не пам'ятаю, як гаманець опинився в моїх руках. Тицьнула п'ятірку і жестом зупинила неминуче прагнення віддати мені кофтинку і хустку заразом. "Залишіть собі," - додала. А старенька вхопила мою руку і почала її цілувати, відриваючись лише на слова подяки. "Щасти вам," - ледь вирвалась від неї, за хвилину ми б уже плакали разом.
Я не знаю, за які свої життєві помилки ця жінка заслужила таку долю. Хай Бог її пробачить. Та я не можу любити країну, яка гарантує мені таку старість і не робить жодного кроку допомогти пристойно заробити.
Мій життєвий принцип - "ніколи нікому не подавати" - цей випадок не змінить, бо в Києві це дуже давня професія. Та чому мене починає тіпати від самого цього спогаду?.. Чому мені так печуть ті цілунки?..

"Боже, у якій божевільній країні я живу, справді вільній від Бога та його засад..."