#10. Моя перша висота

Сама не вірю, що я це пережила: мій перший переліт літаком.
За місяць, що передував 8 грудню (а квиток я купила завчасно, як мені і радили), я перетворилала на суцільний неспокій. Настрій від удаваних веселощів перестрибував до нестримних сліз, слово ""боюся" раз по раз злітало з вуст. Інтенсивність цього жаху лише зростала від наближення часу "Х". До цілком зрозумілого хвилювання за безпеку свого життя додався звичний острах, щось зробити не так. Хоча усі гострі предмети лежали у багажі (я вже подумки розпрощалася з моїми приладдями для манікюру після оповідей про крадіжки у Бориспільському аеропорті), а зброї чи наркотиків я і вдома не мала, після реєстрації на рейс я просто плакала, міцно вчепившись у куртку чоловіка . На намагання присоромити мене відрізала: "Перший раз можна".
Тож не дивно, що після усіх цих хвилювань я мало була схожа на своє фото у закордонному паспорті (зроблене ще у 1998 році). Коли мене попросили докладно назвати дату свого народження, я не була певна, що ця подія взагалі відбулася.
Та "рама" не видала жодного звуку, до ручного багажу зауважень не виникло (дівчина, що стояла переді мною, мусила викинути лак для волосся), і трохи дивний автобус довіз мене до невеличкого "Боїнга".
Побачити рідну країну з висоти мені так і не вдалося. Не тому, що моє місце було біля проходу, а я дисципліновано його не змінила, ми злітали у суцільних хмарах (навіть крил літака не видно було). Мов у відповідь на мою молитву, салон осяяв сонячній промінь і щез. Щільні хмари внизу нагадували арктичні пейзажі (це враження підкріпило повідомлення, що за бортом літака -55 за Цельсієм), а прогулянки ангелів цими просторами здавалися такими реальними, що я залюбки до них приєдналася, якби там внизу на мене не чекало стільки справ. Але в одному я можу позаздрити янголам: їх не годують маленькими холодними сендвічами та не пропонують паскудну каву.
P.S. Наступного дня, у неділю, у"Жулянах" розбився літак із Чехії, загинуло 5 чоловік.