#10. Моя перша висота

Сама не вірю, що я це пережила: мій перший переліт літаком.
За місяць, що передував 8 грудню (а квиток я купила завчасно, як мені і радили), я перетворилала на суцільний неспокій. Настрій від удаваних веселощів перестрибував до нестримних сліз, слово ""боюся" раз по раз злітало з вуст. Інтенсивність цього жаху лише зростала від наближення часу "Х". До цілком зрозумілого хвилювання за безпеку свого життя додався звичний острах, щось зробити не так. Хоча усі гострі предмети лежали у багажі (я вже подумки розпрощалася з моїми приладдями для манікюру після оповідей про крадіжки у Бориспільському аеропорті), а зброї чи наркотиків я і вдома не мала, після реєстрації на рейс я просто плакала, міцно вчепившись у куртку чоловіка . На намагання присоромити мене відрізала: "Перший раз можна".
Тож не дивно, що після усіх цих хвилювань я мало була схожа на своє фото у закордонному паспорті (зроблене ще у 1998 році). Коли мене попросили докладно назвати дату свого народження, я не була певна, що ця подія взагалі відбулася.
Та "рама" не видала жодного звуку, до ручного багажу зауважень не виникло (дівчина, що стояла переді мною, мусила викинути лак для волосся), і трохи дивний автобус довіз мене до невеличкого "Боїнга".
Побачити рідну країну з висоти мені так і не вдалося. Не тому, що моє місце було біля проходу, а я дисципліновано його не змінила, ми злітали у суцільних хмарах (навіть крил літака не видно було). Мов у відповідь на мою молитву, салон осяяв сонячній промінь і щез. Щільні хмари внизу нагадували арктичні пейзажі (це враження підкріпило повідомлення, що за бортом літака -55 за Цельсієм), а прогулянки ангелів цими просторами здавалися такими реальними, що я залюбки до них приєдналася, якби там внизу на мене не чекало стільки справ. Але в одному я можу позаздрити янголам: їх не годують маленькими холодними сендвічами та не пропонують паскудну каву.
P.S. Наступного дня, у неділю, у"Жулянах" розбився літак із Чехії, загинуло 5 чоловік.

#9.Минуле повертається

Що відчувають душі, які колись кохали одна одну, якщо вони зустрічаються не через кілька років, а через багато століть? Я обов'язково спитаю тебе про це. Про що ти подумав, коли вперше мене побачив?
Пробач, я таки тебе не впізнала. Можливо, за добу серце схаменулося, бо як інакше пояснити, що від повної байдужості воно перевернулося на шалене кохання. Набагато пізніше прокинувся розум. Несподівано спитав: "А чи не бачилися ми раніше?" Вдруге за життя виявив невластиву йому цікавість.
Моя кохана, ти зробила все, щоб я згадала. Непочоловічому ніжна, але впевнена у рухах. Знала, що цього разу, якщо я заперечуватиму, мене можна взяти на руки і віднести на ложе любові, та не шкодувала слів, вмовляючи мене. Не слухала, що мені там подобалося раніше, бо це вже була не я. Не питала, чи добре мені, бо боялася згаяти навіть мить цього дива.
На досить помітному ланцюжку золотий же підвіс із зображеням твого теперішнього знаку зодіаку. Тілець - Бик- Тур. Турин! Я мала здогадатися, та була мов сліпа. Вибач мені, це було так давно, IX століття. Я майже все забула, крім того, що кохаю тебе.
"I still love you," - проникливо співає Стінг в одній з моїх улюблених пісень доноксової епохи останнього життя.

#8.І це моя країна...

Щонайменше раз на тиждень мені доводиться бувати на станції метро "Лісова". Щоразу одна й та сама думка: осередок злиднів. Щоразу намагаюся не помічати бруду, натовпу, калік та продавців усілякого мотлоху.
Я відхилилася від звичного маршруту лише на крок, щоб подивитися краєм ока на товар тітоньки, що пропонувала вироби з природних (та не дуже) каменів. Низки перлів так кумедно висіли на її руках. На стареньку жіночку, що стояла поряд, й уваги не звернула: таких тут багато. Та чомусь її пропозиція-зойк "купіть кофтинку за гривню" гаком зачепила серце. Поряд з валізою сусідки, повною справді цінних для мене речей, її немудрий скарб - гіпюрова біла блузочка і жовта газова хустинка (суцільна синтетика минулого сторіччя) - (...).
Я вже пішла геть, а в голові лунало: "Вона справді віддає цю річ усього за одну гривню? Може мені почулося? Речі із секонд-хенду коштують дорожче. Напевно, вона дуже потребує грошей. Чи не образиться ця бабця, якщо я просто дам їй цю гривню та хай продає свої речі далі?.." Я повернулась, зробила вигляд, що мене цікавить вміст валізи, та ціна не лише не підвищилась, а й додалося жалібне "Нема за що купити хліба".
Не пам'ятаю, як гаманець опинився в моїх руках. Тицьнула п'ятірку і жестом зупинила неминуче прагнення віддати мені кофтинку і хустку заразом. "Залишіть собі," - додала. А старенька вхопила мою руку і почала її цілувати, відриваючись лише на слова подяки. "Щасти вам," - ледь вирвалась від неї, за хвилину ми б уже плакали разом.
Я не знаю, за які свої життєві помилки ця жінка заслужила таку долю. Хай Бог її пробачить. Та я не можу любити країну, яка гарантує мені таку старість і не робить жодного кроку допомогти пристойно заробити.
Мій життєвий принцип - "ніколи нікому не подавати" - цей випадок не змінить, бо в Києві це дуже давня професія. Та чому мене починає тіпати від самого цього спогаду?.. Чому мені так печуть ті цілунки?..

"Боже, у якій божевільній країні я живу, справді вільній від Бога та його засад..."

#7.Справжнє кохання

Надвечірнє сонце безсоромно зазирає у готельний номер. Його промені, долаючи прозору завісу, розбиваються на тисячі блискіток, примушуючи мене ледь примружити очі. Здається, що біля мене нікого немає і я кохаюся із самим Ярилом. Та варто лише трохи повернути голову, і постає моє ладо, оточене сяйвом, мов крила янгола палахкотять за його спиною.

#6.Потяг розлуки

За вікном проминають останні будинки Пешту. Гілки дерев ледь не торкаються скла, немов намагаються мене зупинити.
"До Чопа ви таки їхатимете одна, а там - як карта ляже,"-заспокоює провідниця, на диво привітна жіночка. Скількох закоханих, що не можуть відірватися одне від одного, змішуючи сльози і поцілунки, бачила вона на пероні? Скільком виносила суворий вирок "отправляемся" і перетворювала найдорожчих для тебе людей на "провожающих"?
"Где рельсы проложили, там ходят поезда,"-співали ми в хорі музичної школи. Та куди веде колія, якою поспішають потяги кохання? Чи добре, що ми не знаємо розкладу їхнього руху?
Угорщино! Я ненавиджу тебе: ти вкрала мій спокій. Я вклоняюся тобі до землі-ти народила Справжнього Чоловіка. Я вже не сподівалася зустріти таке диво, тому й не шукала.
Срібляста нитка любові, що з'єднує наші серця, з кожним километром виструнчується і бринить невимовним болем.

#5.Майстер та Маргарита, або Просто сором

Дивно, та на вистави за цим твором переважно ходять, щоб подивитися на те, що буде наприкінці. Всі чекають балу Воланда. І це в наш час, коли оголеності вистачає з головою. Мене ж цікавило, що в балеті залишилось від самого роману. Напевно, творчому керівництву не давала спокою популярність одноіменного телесеріалу.

#4.Майстер та Маргарита, або Прикрощі халяви

Ніжно-бузкова гіпюрова сукня, низка перлів на шиї, вишукана театралочка, розшита блискітками та бісером, нігті на ногах пофарбовано лаком під колір сукні (на великих пальцях грайливі квіточки-наклейки), що дивовижно доповнюють сабо на підборах. Я неодмінно мала б закохатися у цю кралю, та, на жаль, спізнилася... Чи освідчитися собі в коханні зайвим не буває?
Натовп, що зібрався біля Оперного, красномовно свідчив: вартість квитків не відповідає рівню доходів значної кількості киян. Забагато люду як на родичів та близьких знайомих учасників балету. Не хвилюйтеся: навіть така невимовна спека, що полонила травневу столицю (зазвичай це найкомфортніший період), не примусила б мене придбати квиток у цей театр. Мене запросили подивитися на потрібних для одного проекту людей в роботі. Додайте кондиціонер, коли вдома справжнє пекло. Тому я штурмувала вхід, рятуючи свою сумочку від навіжених жінок (а їх чомусь була більшість) та верескливих дітей, яких матусі так боялися загубити, що ледь не ламали їм руки. Відколи це "ММ" став дитячим романом?
Генеральна репетиція це вам не премьєра, де гостинно відчиняють двері, а добрі тьоті та бабці пояснюють невігласам про ложі, бельетажі та яруси балконів (для тих, хто на партер не заробляє). Коли мова йде про халяву, усі рівні. Не дочекавшись, що нам відчинять, мої знайомі вирішили перелазити через перегородки балконів. Хоч я й у гарній спортивній формі, про мою модельну сукню цього не скажеш. Тож все, чого мене вчила класний керівник А.Ф., виявилось безнадійно застарілим. Тепер у театр ходять у штанях чи широких спідницях, про це мені прошипіла пані, якій ми завадили. Добре, що серед нашого гурту були чоловіки, здатні передати з рук в руки 52-кілограмову жіночку.
Та нарешті всі вмостилися і почалися теревені...